584.
Дзяба
(14.09.2007 20:14)
0  
Сонно снується в повітрі бабине літо. Вересневе сонце не пече, лише наповняє лагідним, лінивим теплом соснові ліси. Від піскових дюн приносить вітер пошум і тонесенький спів піску.
– Так, це вже кінець вересня... – кидає мелянхолійно один із двох старшин у заюшених польових уніформах, що йдуть зеленою стежкою поміж двома стінами великого соснового лісу. – Кінець вересня... Там, у нас...
– А, навіть не згадуйте. Коли ще до цього всього згадаєш край, вити хочеться! – кидає неохоче молодший, дивлячись вгору на прозоре небо. – Знову той Нойгамер!...
– Багато нас виходило звідціля, повернулось мало, пам''ятаєте, отче? – киває головою перший старшина, присадкуватий, дебелий, старший чоловік з відзнаками поручника. – 15 тисяч рушало весною, три тисячі вернулось під осінь. Ах, чортові Броди!
– Що ж, Броди – битва, битва – так, як і інші битви. Не всі ж загинули. В краю, знаєте ж, немало теж залишилось. Де ліс рубають, тріски летять, – затримується молодший старшина, названий отцем – але я про друге: може, ви того не відчуваєте, але я найбільше мучусь тим, що прийшло опісля...
– Думаєте – реакція і трактування нас німцями? – з гірким усміхом кидає старший. – Ці всі промови Фрайтаґа, ці всі зневаги, що почалися в Спасі, ця відправа, де він змішав нас з болотом...
– Цей марш під командою Ренберґера, це пониження, коли ми йшли піхотою, а їх підстаршини вели нас на конях, як під конвоєм... – тремтить образою голос священика в уніформі. – Ах, як я хотів тоді вихопити пістолю і гукнути котрому в лоб!
– Так, вихвалював Фрайтаґ своїх німаків, що єдині вірні вивели його з поля бою. Забув, як склав команду, як втратив голову. Ах, командири, ах „ваффенкамераден"! 70 відсотків наших старшин залишились там, на полі, а їх героїв 90 процентів вернулось. Ну, нічого; витримаєм, витримаєм усе, коби лише всі...
– Трохи тихіше! – закінчує старший старшина.
– Щось нового? – кидає, оглядаючись на стежку обабіч, духовник. – Лихо не спить, нас підслухують тепер усюди...
– Мені якраз сказали, що сталося з курінним Гармідером. Кілька днів тому ми оба йшли з ним по коридорі в штабі дивізії. Стрічаємо Бізанца...
– Ну й що? Я про це ще не чув – з цікавістю затримується високий бльондин в старшинській уніформі.
– Я нікому того не говорю. Вам, отче, під тайною сповіді! – всміхається присадкуватий. – Отже, стрічаємо Бізанца, того гавпштурмфюрера Шульце з Іс і ще одного з тих панків з Військової Управи.
– Довго прийшлося чекати! скільки ж їх разів вже тут просили, щоби хтось приїхав і пробував з їх боку наладнати відносини! – гірко всміхається духовник.
– Ну, одного таки вислали. Ви ж знаєте, що вони були зайняті евакуацією майна. Бізанц питає мене про відношення німців до українців. Я коротко кажу: „Ви німець, питайте в своїх німців". Але Гармідер, ах, той стрілив дурницю!...
– Певно висипався, що? – догадується другий старшина. – Висипався з жалями.
– Рубнув йому в присутности Шульце все від серця. Все, що знав і чим накипів. Навіть, наївний, радив постаратись про звільнення того старого поліцая, Фрайтаґа... Ефект знаєте.
– Так. По Гармідера ранком прийшли ґештапівці, і він тепер, мабуть, сидить в Берліні. Дістав бойове відзначення за Броди! – з гірким насміхом каже духовник. – Тоді, під час тих відзначень, тоді, там на площі, то я ледве здержався...
– Вас пятьох, а їх 90, чи скільки там... Ви в тих шматах, що винесли зпід Бродів, а вони в нових уніформах. Ну, годі. Не для їх орденів ми йшли... І, знаєте, говоріть ви всі молодші, що хочете, але таки шкода Палієва. Він умів тим старим дурнем крутити... – береться характеристичним рухом під бедррі старий поручник.
В повітрі літає срібне павутиння. Наближається вечір. На стежці з''являється вояцька постать, що йде від табору Цайзав, де тепер, після Бродів, приміщені стрільці, а колись був табір полонених в Нойгаммері.
– Шкода Палієва! – згоджується молодший. – Шкода його і всіх тих других...
– Гармідер у тюрмі, Крамар і Рудич лишились під Бродами, Ольштинський, Піддубний, Марецький ранені... Мало нас лишилось... І то ,чи надовго? – задумується старий поручник.
За закрутом вже видніють брудні, дощані бараки, обведені плотом із кольчастого дроту. А в повітрі дхне чимсь, що нагадує селища полонених, не чути пісні, між бараками снуються постаті вояків, без цілі, без охоти до життя. Коли старшини входять, їх вітають радо: як добре, що хтось прийшов навідатись до цього проклятого табору!
– Ей, мой, Бариляче! – гукає поручник до чорноволосого десятника, що сидить під стіною бараку в ґрупі інших вояків. Очі десятника дивляться десь поміж бараки, він не чує голосів товаришів, він думає про що інше. Голос старшини приводить його до дійсности. Ах, ця сумна осінь, ах, це теплаве сонце... Ці піски, що скиплять між зубами, залітають у кожню щілину дірявих, повних блощиць бараків, цей сум і нудьга, що тягарем лягли на груди...
– Є, пане поручнику! – зривається Юра Бариляк, а його байдуже обличчя прибирає на хвилину розрадніший вираз. Він любить старого Перуняка.
– Сумуєш, леґінику, сумуєш, гуцуле! – кладе руку на плече десятника старшина. – Не журиси, хло! старий гуцул не одне вже бачив – вітримаєм, не бійси...
– Вітримаєм, пане поручнику, – потверджує Юра – вітримаєм аж до кінци!
– Дивиси, мой! – кидає на прощання старий і рушає далі зі другим старшиною.
– Твій краян, нє? – летить знизу з-під бараку лінивий запит. – Але вашої гебри купа в тій дивізії!
– В дивізії? Ти, фраєр, та в якій дивізії? – оспало противиться інший голос. – Та нас тут на полк вистане, де там на дивізію!
– Я ще по старому, на стару мендолію співаю – відрубує зачеплений десятник із свіжою, щойно вигоєною шрамою на шиї. – Хоч вже німота навіть по-українськи співати заборонює. Але мене можуть, знаєш вже що?...
Бариляк сідає знов під стіну і мовчки слухає, як невироблений голос стиха заспівує через ніс:
В степу під Олеськом, нема там могили
Там крукам лишився на жир
При своїй панцирній упав там гарматі
Мій Шурка, панцир-ґренадир...
– Казав Панько, той малий з його чоти, – перериває раптом свій спів той сам голос – що він – Шурка – там щось п''ять тих їх танків кропнув. Потім як крикнув: „Тікайте! Тікайте всі! – каже Панько – аж ми мороз по шкірі пішов. І ми пішли – каже Панько – а він там лишився." Казав мій Шурка, що разом до Одеси підем, що він покаже, що то є правдивий блят, не такий там, як наш малий, львівський... І нема Шурки, нема Остапченка! – закінчує ще більш носовим голосом Базилько Баліцький, і затяг знов зачутою на подвір''ях манірою:
При своїй панцирній упав там гарматіііі...
Мій Шурка, панцир-ґренадир...
– Ах, нагла кров! А ще тепер з нас тут вала роблять! – тягне свій монолог по хвилині Баліцький, а решта уважно, хоч ліниво слухає. Осіння погода, бездіяльність, погані настрої не сприяють збудженню енерґії. – Дивіться: жерти дають мало що, співати не можна, мало що ми не полонені. А тепер ще, казали ґосьці, що мого курінного всадили до мамра...
– До чого? – дивується один із слухачів – до мами?
– Ах, ти, валило! – поблажливо, хоч з усміхом, не відвертаючи навіть голови в бік запитувача, кидає Базиль. – Ах, ти, мурло! До мамра то замкнули, на кібель посадили, до коцяби го дали! Ну, ти, темна махорко, в цюпі сидить! Понял, ферштеен, зрозумялесь?
– Нема що кричати – здвигає раменами зневажений. – Сидить у криміналі, і кінець. Що ж він зробив?
– Та в тім ціла геца, що ніц! Десь там зрубав того нашого старого ментача, Фрайтаґа, і маєш хрию! Прифалювала глина в залізнім капелюсі, і забрали ґосьця на ментовню...
– Бігме, знову нічого не розумію – щиро жалується той самий. – Та говори по-людськи!
– Ти, Юра, дай му там в розум! – взиває гуцула Базилько. – Я не маю серця бити фраєра, а як я б''ю, то могила цвите! Ну, Юра, рушся, не сумуй!
– Та як не сумувати! – спирається на лікті гуцул. – Як не сумувати? Тямиш ти, як ми звідци на весну виїздили? У ваґонах, як ми Львів минали? Остапченко, Темак, мій сотенний, Грозбецький, Богдан...
– Богдан... – блискає сумом в очах львов''янина. – Богдан, Дусєк, правда, Юра...
Він хоче сказати щось, щоб потішити кучерявого гуцула: що ще не все втрачене, ще, може, все минеться, що прецінь тоді, коли ця ґраната вдарила коло насипу і його шокувала, вона не мусіла вбити Богдана... А це, що нікого не було коло нього, коли він прокинувся від шоку в санітарному авті, не доказує, що Богдан, Грозбецький і Рудич загинули. Якраз навпаки... Ба, якби я в це сам вірив! – зідхає в дусі Базилько і уриває ще не зачате речення.
З-поза бараку виходить у тій самій маскувальній куртці, що в ній вийшов з-під Бродів, малий Панько, свідок останнього бою десятника Остапченка. Переходить попри і поміж порозвалюваних на землі вояків і пристає просто перед Василем та присідає на шпиньках коло нього:
– Щось скажу, уша – нахиляється конфіденційно – але дайте одного „зондермішунґ".
– Кажи, тоді дам – навіть не ворухнеться Баліцький. – Мало ти вже паролів поприносив!? Кажи, то дам... як буде варта – закінчує він.
– Дасте напевно! – впевнює малий. – Слухайте: зачинається нова война!
– Йо! Німеччина буде бити Ґерманію, знаю – пробує збити з пантелику малого Василь. – Не смали кумети!
– Бігме Боже, що правду кажу! – заклинається Панько.
– Чув, як двох німців говорило. Завтра-позавтра формують новий курінь з нас, і на охотника на Словаччину!
Але Василь не переймається.
– На Словаччину? А де ж то є? Ага, то там, де роблять ці циґари „Ліпа" і „Татра"! – фахово пригадує він. – Ну, що там на тій Словаччині?
– Большевики. Большевицькі парашутисти і партизани. Зробили повстання. Ми маєм там і дати їм по кулях – закінчує з тріюмфом малий, бо бачить, що його новина зробила враження, якщо не на всіх, то в кожному разі на десятнику. Ну, а від нього він же ж має дістати цигарку.
– Як кажеш? Большевики? І ми маєм іти, дати їм по кулях? – повторює Баліцький, підводячись і обтрушуючи пісок з уніформи. – Треба попитати! – він поправляє відрухово пільотку, а його очі дивляться кудись поза ліс.
– Знайшовся доброволець! – з насміхом кидає хтось з гурту. – Мало тобі було різанини під Бродами? Якби так на мене...
– Якби так на тебе, то я би замкнув писок! – з натиском говорить Василь. – Раз, що я був під Бродами, а не ти, бо ти сидів у фельдерзацу поза мішком, а два...
– Ну, що два? ти, герою! – кидає знов другий – ну, що два?
– Два, то то, що я маю з руским рахунок. Як я буду тут в Нойгаммері, а він у тій, як їй... Словаччині, то ми не зійдемся, і рахунок пропаде. А рахунок є за Шурку, ґосьці! І ще є третє... – закінчує поволі Баліцький, а його очі знову весело всміхаються, хоч обличчя все ще поважне. – Є ще третє...
Вся громада перестала вже глузувати. Все ж таки десятник Баліцький не є зелений фраєр, і як він говорить, то таки щось знає. – Що то таке – це третє, уша? – ніби неохоче кидає хтось із громади, однак пильно слухаючи, що скаже Василь.
– Як я ще гандлював папіросами під Атлясом на Ринку у Львові – поважно говорить Василь – там був фраєр, що продавав ці словацькі „Ліпи" і „Татри". Він казав мені, що на Словаччині кубіти називаються „слєчна" або „голька". Тому, що вже йде під зиму, і треба оглядатися за печею, мушу подивитися, чи то правда, що він казав – закінчує Баліцький серед тишини, що панує в онімілій громаді. – Йдеш, Юра? – обертається він до гуцула. Але Юра вже стоїть готовий.
– Ага, правда, я був би забув! – пристає Василь. – На, Паньку, маєш три цигара! Новина того вартує! Здачі не треба.
І він ноншалянтсько зникає за рогом.
|
